Джордж Мартин

Наш дім — це лігво дракона,— казав він.— Вогонь у нас у крові»

чистота крові понад усе, а у них була королівська кров, золота кров давньої Валірії, кров од крові дракона. Дракони не паруються з усілякою звіриною, і Таргарієни не змішуватимуть кров з нижчими.

Будь ласка, Вісерисе, будь ласка! Я не хочу його, я хочу додому.

Та нехай хоч весь халасар має тебе, люба сестро, всі сорок тисяч комонників, разом з їхніми кіньми, якщо такою буде ціна за наше військо.

Спочатку ти тремтиш, клацаєш зубами, тупотиш ногами, мрієш про гаряче вино і вогонь у пічці. Та замість вогню тебе пече холод. А він пече, як ніщо в світі. Але недовго — бо просякає тебе наскрізь і заповнює зсередини. Ще трохи, і вже сили не лишається опиратися. Легше просто сісти і заснути. Кажуть, наприкінці нічого не болить. Спочатку слабшаєш і куняєш, усе навкруги блякне, а тоді наче тонеш у теплому молоці. Тиха смерть, незла.

— Я присягнувся вбити Раегара за те, що він зробив з нею.

— І вбив, — нагадав Нед.

— Але ж тільки один раз, — гірко мовив Роберт.

— Я присягнувся вбити Раегара за те, що він зробив з нею.

— І вбив, — нагадав Нед.

— Але ж тільки один раз, — гірко мовив Роберт.

Смерть рішуче кладе край усьому, тоді як у житті завжди лишаються можливості.

Кляті боги дарували мені марну перемогу. Корону… а я молив їх про дівчину. Про твою сестру, живу, здорову… і знову мою, як це мало бути. Я питаю тебе, Неде, нащо мені здалася та корона, коли боги кепкують з молитов хоч королів, хоч скотарів?

Ноги в мене, може, й закороткі, зате голова завелика. Щоправда, я вважаю її сховищем належної величини для мого немаленького розуму. Я вірно уявляю собі свої сильні та слабкі сторони. Моя головна зброя — то розум. У мого брата є меч, у короля Роберта — здоровенний келеп, а в мене — розум…