Михайло Коцюбинський

Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть…

Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею... Листопад 1901 р.

Я утомився.

Мене втомили люди

Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним спокоєм

"Найближча людина готова продати"

Мiж людьми, як мiж вовками"

Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає…

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.

Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов'яли...
— Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем...
— Довіку? Ха-ха...
Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. Неймовірно озирнувся на неї.
— Смієшся, Марічко?
— Що ти, Іванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!..
Вона благала — і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням — йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини... Е, що там... не хотів думать

... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі...
Що правда, то правда, життя наше коротке — блисне та й згасне