Андрій Сем’янків

«Vita brevis, ars longa»

— З понеділка по п’ятницю, Сево, можна жити. А от вихідні — то біда. Не влився я в соціум, хоч і люди нормальні, й життя сите. Але не моє, хоч ти трісни, — розповідав він тоді.

, знаєш, тепер як жерстяне відро: ти мені лиш слово вкинь — до вечора торохтітиму і бідкатимусь.

Знаєш, виявляється, найстрашніше в житті — вибір. І поки я вагався зробити свій, він потихесеньку зробив мене. Роки тю-тю.

люди в ранковому громадському транспорті уникали дивитися одне одному в очі не через природний дискомфорт, а через те, що не хотіли бачити віддзеркалення власної жалюгідності.

інтерн — штука багато в чому корисна. Безкоштовна робоча сила, природою створена для відповідальних задач «піди-принеси». Ба більше: суттєва різниця між інтерном і античним рабом полягала в тому, що інтерн був зацікавлений у роботі, яка для нього сама по собі ставала винагородою. Інтерн не розраховує на відпочинок чи гроші, не очікує до себе особливо поважного ставлення. І що роботи більше, то інтерн щасливіший, бо це його остання надія навчитися бодай чогось перед самостійною практикою. Звичайно, все це були характеристики інтерна «ідеального», якого ще треба було пошукати. Залишалася небезпека натрапити на інтерна «номінального», який лиш спав і бачив кінець навчання, бо анітрохи не хотів пов’язувати майбутнє життя з професією. Але такі ризики були частими в інших медичних галузях, не в патанатомії. Мистецтво порпатися в мерцях вимагало від своїх адептів чіткої мотивації й особливого душевного устрою.

У Бога він не вірив. Ну не міг добрий і вічний творець допустити таке знущання з синів Адамових, як спільний шопінґ.

Кажуть, що в перемоги безліч батьків, а поразка — завжди сирота. Можливо, це доречно в політиці, ще деінде, та не в медицині.

Одруження, а тим паче народження сина вивалили на нього силу-силенну нових «мусив». Так багато, що шлюб не витримав і розвалився. Сева фактично лишився ні з чим і тепер мусив шукати дах над головою. Сама собою підвернулася Люда, в комплекті з якою йшло все те, що заледве міг назвати «домом». І хоч їй відверто нічим було дорікнути, Сева все частіше мусив показувати емоції, яких насправді не мав. І знову поставало питання: що він мусить робити далі?

І от цієї миті — можливо, вперше з часів юності — він нарешті нічого не «мусив». Він міг просто їхати без мети, насолоджуючись моментом.

Свобода — ось чого він насправді завжди потребував.