Григір Тютюнник

Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов'янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, — бери скільки здужаєш.

"Наші, — подумав Климко, — донбасівські". І йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагоні.

не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказ

не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказ

не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказ

сокіл був" ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—п

Сидить у стелю дивиться.

Картоплі треба більше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. І рудий — ма

ви на неї не сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж..