Катерина Гловацька

Це тільки спроба розповісти про покоління людей,
що їх занапастила війна,
навіть як хто з них і не потрапив під снаряди.

Для інших, старших, війна — це тільки якийсь часовий відтинок, вони можуть подумки його проминути. А нас війна вихопила зі звичайного життя, і ми не знаємо, чим це скінчиться.

Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало.

Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах

анекдот про війсь­кового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: «Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати». От якось до нього підходить чоловік на дерев’янці, а лікар знов оголошує: «Придатний».
— І тоді, — Кач підсилює голос, — чоловік каже лікареві: «Дерев’яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову потраплю на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроб­лять дерев’яну голову, і я стану військовим лікарем».

Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми потрапили на передову без цієї муштри, багато з нас напевне збожеволіло б

їхніх обличчях так і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості.

На їхніх обличчях так і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості.

Верховодить сильний і спритний хлопчик, кучерявий Дамгольт; своєю енергією він тримає в руках весь майданчик. Очі іскряться войовничим запалом і задоволенням, усі м’язи напружені, і хлопці беззаперечно підкоряються йому. А через десять хвилин на шкільній лаві цей хлопчина перетвориться на впертого, норовливого учня з вічно не зроб­леним домашнім завданням, якого навесні напевно залишать на другий рік. Коли я подивлюся на нього, він чемно всміхатиметься, а щойно я відвернуся, скривиться; він збреше, не замислюючись, якщо запитаєш, чи переписав він твір, і за першої зручної нагоди плюне мені на штани або підставить кнопку на мій стілець. А найкращий учень (зараз, на волі, це вельми жалюгідна фігура) тут, у класній кімнаті, відразу виростає; коли Дамгольт не зможе відповісти і, розлючений, приречено чекатиме на свою традиційну двійку, перший учень самовпевнено підніматиме руку. Перший учень усе знає, знає він і це. Але Дамгольт, якого, власне, слід було б покарати, мені в тисячу разів симпатичніший за бліденького зразкового учня.

адже Качинський правду каже: на війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати.