Віра Агеєва

Щодо останнього визначення, то воно виглядає пророчим щодо статусу й досвіду радянських інженерів людських душ: якраз у найкривавіші 30-ті роки політика приручання митців спричинила популярність урядових прийомів, бенкетів тощо — і це зовсім не відміняло можливості негайного нічного арешту для будь-кого з похмурих і переляканих бенкетарів. А не відгукнутися на високе запрошення означало якраз більше викликати підозру з приводу лояльності до влади.)

Біографія Миколи Бажана зовні виглядає бездоганно радянською. Якраз йому є всі підстави закинути, що старався виглядати першим учнем там, де ніби можна було, уникаючи допитливого ока, спробувати якось пригнутися за другою чи третьою партою… Такий вибір Бажана не привабив, він, вочевидь, не хоче задовольнитися марґінальною чи епізодичною роллю в життєвій драмі, попри очевидні ризики. Як би там не було, але в статусі очільника різних галузей культурної політики, керівника різних культурницьких проектів якраз він ініціював багато добрих справ. Усе ж кожен, хто знає цю літера

літературну епоху, розуміє (чи, швидше, відчуває) принципову різницю між митцями, які згодилися стати радянськими, прий­няли накинену тожсамість і завжди, без збоїв, грали за правилами, пропонованими владою, і тими, хто за найменшої можливості пробував вести власну гру, утверджуючи українську ідентичність на шкоду розпаношеній радянській. Мені зараз ідеться навіть не про масштаби чи реальну корисність тих або інших акцій.

Варто згадати хоча би поданий 1943 року нібито саме Бажаном Микиті Хрущову, а через нього — Сталіну список українських письменників, що заслуговували реабілітації. У таборах знайшли з того переліку тільки Павла Губенка — і Вишня повернувся на батьківщину. А грандіозний проект Української енциклопедії Бажан хотів ініціювати ще в статусі заступника Голови Ради міністрів УРСР в середині 40-х і домігся таки згодом його реалізації).

Те, що відрізняє бездоганно радянських класиків на кшталт Олександра Корнійчука, Івана Ле чи Вадима Собка від Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана (це зараз здається, що величини непорівнянні, у 30–40-ві вони були принаймні на тому самому ієрархічному рівні в соцреалістичному табелі рангів і звань), я б назвала готовністю і спроможністю до культурного спротиву. Схоже, тільки ця готовність хоч почасти злагідняла також і ангелів, які обдаровували здатністю творити. Це Олександр Довженко свого часу гірко нарікав у щоденнику, що його покинули ангели, а відтак і «думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір’я»[69]

Народженому якраз 1904 року Бажанові молодість було ґвалтовно обірвано і сплату векселя роботою не дозволено. Замість творчості — ідеологічні найми, не за кращий шматок хліба навіть, а задля того, щоб уціліти. П

Шевельовим же: «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати»

Спокусі воднораз провести межу між добром та злом, зректися усіх складнощів і створити пантеон лицарів національної справи без страху й докору піддатися легко, тільки ґлорифікація нічого не пояснює і нічому не вчить.

Митрополит Пет­ро Могила відправив свого посланця з пропозицією силами українських вчених заснувати в російській столиці першу освітню структуру. Постала там згодом слов’яно-греко-­латинська академія закономірно опинилася під українським проводом. Випускники Києво-­Могилянської академії складали більшість професорів, а 16 її ректорів впродовж ХVІІІ століття були киянами.

1930-й, рік процесу вигаданої енкаведистами СВУ, став початком зачистки території спротиву. Після знищення старшого покоління уенерівської інтелігенції почалися арешти сотень і тисяч митців, письменників, учених, освітніх діячів. Штучно організований голод 1933-го став інструментом упокорення непоступливого селянства, яке не приймало ґвалтовної колективізації й нового закріпачення. «Ювілейний» розстріл у карельському урочищі Сандармох при кінці жовтня — початку листопада 1937-го, коли загинули знані творці тодішнього національного ренесансу, можна вважати чи не символом розірваної традиції. Повальна русифікація, невпинна боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», виховання «нової людини», позбавленої хоч якоїсь історичної пам’яти, — усе це забезпечувало успішність імперського реваншу.