Анатолій Онишко

:— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?!

Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству.

Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.

Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.Навіть наймудріше із вас — це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери.

Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.

— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити?

— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба подолати. Що ви зробили, аби її подолати?

Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».

Я люблю того, хто розтринькує свою душу, не сподівається подяки й не віддячує сам, — бо він завжди дарує і не прагне себе шкодувати.

Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні, — хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.