Вільям Ґолдінґ

лабетах

Ми будемо добувати собі харч,

Ясноволосий хлопчик обережно спустився зі скелі й пробирався до лаґуни. Він скинув шкільного светра й волочив за собою в руці, сіра сорочка пристала до тіла, чуб прилип до чола. У смузі потрощених дерев, що довгим шрамом вганялась у джунґлі, спека стояла, як у лазні. Він ішов, важко спотикаючись об ліани та повалені стовбури, аж раптом пташка, червоно-жовта з'ява, метнулась угору з відьомським криком; йому луною озвався інший кри

Ясноволосий похитав головою:

– Це острів. Так мені принаймні здається. А он там, у морі, риф. Можливо, тут узагалі немає дорослих.

Товстун сторопів.

– Був же той пілот. Правда, не в салоні для пасажирів, а в кабіні попереду.

Примруживши очі, ясноволосий оглядав риф.

– А інші діти? – провадив далі товстун. – Дехто з них мав урятуватися. Правда ж?

Ясноволосий рушив до води з якомога недбалішим виглядом. Тим самим він делікатно показував свою нехіть до розмови, але опецьок поспішив за ним.

скинув окуляри, простяг їх Ральфові, кліпаючи й усміхаючись, тоді заходився витирати скельця брудною курткою. Раптом на його блідому обличчі застиг вираз болю і внутрішньої зосередженості. Він витер піт зі щік і мерщій начепив окуляри на носа.

він нівроку величенький – дванадцять років з гаком, і черевце не випирало по-дитячому, але не такий ще великий, аби набути незграбності підлітка. Розвинені, широкі плечі показували, що з нього міг би вийти боксер, та в його погляді й уотах була лагідність, за якою не крилося диявольське нутро. Він м'яко поплескав долонею по пальмовому стовбурі й, змушений нарешті повірити в реальність острова, знову щасливо засміявся і став на голову. Легко перевернувся на ноги, стрибнув на берег, упав на коліна й сипонув собі на груди дві жмені піску. Тоді знову сів і глянув на воду збудженим, сяйним поглядом.

Ральфе…

Товстун спустив ноги з тераси й обережно сів на її край, наче на стільчик.

протер окуляри і начепив їх на кирпу.

Дужка оправи вже залишила глибоку рожеву смужку на переніссі. Він критично глянув на золотаве Ральфове тіло, потім глипнув на власний одяг. Узявся за язичок блискавки на грудях

Товстун озирнувся, потім нахилився до Ральфа. І прошепотів:

– Роха – так мене обзивали.

Ральф аж заверещав від сміху. Схопився на ноги.

– Роха! Роха!

– Прошу тебе… Ральфе!

Роха сплеснув руками від лихого передчуття.

Я ж сказав, я не хочу…

– Роха! Роха!

Я плаваю з п'яти років. Мене навчив батько. Він служить командиром на флоті. Ось одержить відпустку, приїде і врятує нас. А хто твій батько?