Алі Гейзелвуд

— Звісно ж, ми з тобою — винятки.

Моє ім’я. Знову . З його вуст. Цим тоном, тембром, з цією інтонацією.

— Кроулі і Перейра більше не в комісії з пошуку персоналу

— Що? – Ті самі два мудаки, розмову яких я підслухала у ванній? – Чому?

— Просто перевіряю. Переконатися, що ти достатньо з'їла.

— Якщо ти скажеш що-небудь про це, кому-небудь, включаючи твою матір, я зроблю так, що ти пошкодуєш про це дуже, дуже сильно. Зрозумів?

І я б із задоволенням збрехав собі і знайшов би собі поважне виправдання, але правда в тому, що це тому, що я гівнюк. Це тому, що я хочу її для себе. Я хочу... Я навіть, блядь, не знаю. Я хочу запросити її на вечерю, переконатися, що вона розслаблена, переконатися, що їй не потрібно думати на два кроки вперед. Я хочу знати, чому вона може тримати камінь Го. І я дуже, дуже хочу... ну. Я позбавлю тебе графічних подробиць. Я впевнений, що ти можеш собі уявити.

— Взагалі-то, мені подобається.

Я піднімаю очі. На його губах ледь помітна посмішка.

— Тобі подобається, коли на тебе кричать?

— Тому що тобі холодно, Елсі, – він підходить ближче і я відчуваю жар його тіла, – тому що у тебе була важка ніч і, мабуть, важкий місяць. Тому що це небезпечно. І тому що мені подобається, коли ти поряд.

— Нічого з цього не варто приховувати, – каже він, найспокійніший і найвпевненіший у собі чоловік у всьому світі.

— Ні, вона не могла, – очі Джека перехоплюють мій погляд з-під його кружки. З'являється ямочка, від якої моє серце завмирає. Повітря між нами пахне Ерл Греєм, малиновим джемом і раннім недільним ранком. – Але ми працюємо над цим.