Едіт Іва Еґер

Дуже боляче знову і знову протистояти страху та втраті щоразу, коли думаю чи розповідаю про нього. Але з тієї миті я розумію, що почуття, якими б сильними вони не були, не смертельні. І що вони тимчасові. Здушуючи почуття, ми лише ускладнюємо їхній вихід. Експресія — протилежність депресії.

Якщо я справді хочу вдосконалити власне життя, то маю змінювати не Белу і не наші взаємини. А себе

Десятиліття дружби з Віктором Франклом та цілющі взаємини з усіма моїми пацієнтами, зокрема й з тими, про яких я писала, навчили тих же важливих речей, які я почала вивчати ще в Аушвіці: наші болісні випробування насправді не покарання — вони дарунок. Вони дарують нам майбутнє та його сенс, можливості знайти нашу унікальну мету та силу

будь-яке піднесення в твоєму житті завжди йтиме зсередини.

Гадаю, будь-яке життя — це дослідження речей або явищ, яких ми не маємо, але воліємо мати, та тих, які маємо і яких воліємо позбутися.

Сьогодні ми практикували шпагат. Вчитель нагадав нам, що сила та гнучкість невіддільні — аби один м’яз напружився, інший має розтягнутися. Без сильного тіла ми не зможемо досягти потрібної розтяжки та гнучкості.

Мені здається, вони мають на увазі, що і до мене вони вже були повною сім’єю. Вони вже мали двох доньок, піаністку та скрипальку. А я непотрібна. Недостатньо гарна, певно, мені тут не місце. Саме так ми помилково тлумачимо події в нашому житті, так робимо припущення та не перевіряємо їх, так вигадуємо історії, аби розповідати самим собі, так укоріняємо нісенітниці, у які вже повірили.

ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. Немає шкали, на якій ми можемо встановити умовну важливість туги однієї людини порівняно з тугою іншої. Люди кажуть мені: «Зараз у мене тяжкі часи, але я не маю права скаржитися, бо це ж не Аушвіц». Таке порівняння призводить до применшення та знецінення власних страждань. Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися й розквітати. Якщо ми применшуємо наш біль або караємо себе за почуття розгубленості, ізольованості чи страху через зміни в нашому житті, якими б незначними ці труднощі не здавалися іншим, ми обираємо роль жертви. Ми не бачимо вибору, що постає перед нами. Ми засуджуємо себе. Я не хочу, аби ви, почувши мою історію, сказали: «Мої страждання менш вагомі». Я хочу, аби ви почули мою історію та сказали: «Якщо їй вдалося зцілитися, то я зможу також».

Роль жертви, навпаки, йде зсередини. Ніхто не може зробити з вас жертву, крім вас самих. Ми стаємо жертвою не тоді, коли з нами щось стається, але коли ми самі обираємо триматися за кривду

Ми засуджуємо себе. Я не хочу, аби ви, почувши мою історію, сказали: «Мої страждання менш вагомі». Я хочу, аби ви почули мою історію та сказали: «Якщо їй вдалося зцілитися, то я зможу також»