Марко Вовчок

того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував і брав його з собою малого, то ще тоді він закохався у дорогах.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його,

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають

Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде — побачимо.
Та

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею.

Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

Бiс бiду перебуде: одна мине — десять буде.

— А в вас там як? — питаю в його.

— Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.