Осип Турянський

Оця скрипка — це його очі...

Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності

Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.

— Вовки прийдуть...— бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
— Може, й люди прийдуть...
— Люди? — питав Добровський.— Люди для нас — гірше вовків..

— Чому я нічого не бачу? Невже ж ілюзія не для мене? Хіба ж усе життя не ілюзія? Заздрощі мене беруть...

Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.

І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті.

біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля

Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.

Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева