Вікторія Горбунова

Олександр Музика пише про поціновування досягнень як процес і стиль ставлення до дитини, який мають опанувати усі батьки й педагоги. Ідея дуже проста — завжди знаходити і відмічати в дитині те, що робить її цінною, особливою, причому робити це не раз чи два, а постійно. Поціновування має стати правилом, стилем, традицією спілкування та взаємодії, адже, помічаючи та відзначаючи цінність дитини, ми вчимо її бачити цінність інших — будувати з іншими теплий неконкурентний зв’язок, який базується на взаємному прийнятті цінності одне одного.

Зрозуміло, що критика — це завжди оцінка з позицій правильно-неправильно та вказівки на те, що не вдалося і треба змінити або зробити інакше. Якщо ця критика гостра, нещадна, якщо критик не підказує виходу з ситуації та ще й ображає чи принижує — ідеться про критику неконструктивну. Якщо ж помилки аналізують з позицій «Чому це вчить?» та «Як можна зробити краще?», а в словах співбесідника повага й прагнення допомогти — це добра конструктивна критика

Також ми маємо говорити про конкретні речі; критикувати тоді, коли в цьому є нагальна потреба; не вдаватись до зайвої критики в присутності інших (особливо дуже значимих для дитини осіб); давати зворотний зв’язок спокійно та доброзичливо, без зайвих емоцій та інтонацій на зразок презирства, зневаги чи байдужої відстороненості. Варто пам’ятати, що балансувати між успіхами й невдачами необхідно на користь перших, а якщо це неможливо, тоді на допомогу має прийти доброзичливе й впевнене накреслення перспектив. Загалом усі правила щодо конструктивної критики мають базуватися на тому, як допомогти дитині, вселити в неї впевненість і готовність до нових звершень.

того ж, аби лишатися більш-менш спокійними та не провокувати дитячої тривоги, варто обговорювати свої дорослі тривоги не з власними дітьми, а з дорослими, і бажано з тими, хто вміє долати негаразди, має позитивне мислення, вважається оптимістом і легко долає будь-які життєві негаразди. А ще важливо насоло­джуватися кожним днем, адже тривоги лише забирають життя. Замість того аби жити, ми переживаємо, застрягаючи у своїх тривогах і затягуючи в них власних дітей.

Саме дзеркальні нейрони відповідають за те, що малюки так швидко опановують світ та стають такими схожими за своїми реакціями та поведінкою на близьких дорослих.

Насправді для того, щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним та забороняти будь-які слабкості.

комусь сподобатися. Найприкріше те, що батьки відмовляють у любові якраз в ці періоди, у час, коли діти найбільше цієї любові потребують. Неприйнятна для дорослих поведінка в усіх цих випадках є не навмисним проявом вередливої натури, а лише симптомом дитячого болю, зойком про допомогу.

Теодорові «молодець» або «пишаюсь тобою», бо сил говорити особливо й немає. Коли ж хлопчик таки отримує увагу, то це переважно зітхання, окрики, тужні примовляння та різки. Виходить, що маленький Тео або не зауважений, або караний. У нього просто немає досвіду бути ні любленим, ні прийнятим.

забути про «божу кару» та інше на його адресу і сварити лише вчинки, не зачіпаючи особистість хлопчика, і тим більше забути будь-які бідкання про недоречність його існування – дитина має бути певна, що їй раді в цьому світі

При цьому маємо пам’ятати, що, крім нас, батьків, наших дітей оточують й інші люди. Чим більше дитина контактує з якоюсь людиною, тим активніше працює наслідування. Тому треба ставитися до оточення наших малюків так само, як ми ставимося до добору продуктів у їхній раціон: намагатися наситити корисними людьми, такими, які вміють тримати себе в руках, спокійно спілкуватися, не демонструють агресії та не спрямовують її у бік дитини. Потреба в безпеці задовольняється взаємодією з безпечними людьми. На жаль, так само як з продуктами, ми не завжди маємо можливість повного контролю над процесом.