Вікторія Горбунова

Не знаю, чи є щось важче, ніж постійно недооцінювати себе, вважати недостатньо розумним, добрим, красивим; повсякчас перейматись тим, чи вартий ти любові та поваги з боку інших, і страждати від власної недосконалості. Не знаю, чи є щось виснажливіше, ніж намагатися заслужити все це чемною поведінкою, високими оцінками, гарною роботою, ідеальним порядком, постійним вдосконаленням свого тіла й підкресленням краси.

Найчастіше батьків дивує та збурює те, що дітям можна й треба дозволяти слабкості, а ще те, що в слабкостях дітей потрібно розраджувати та жаліти, а не докоряти й змушувати зібратися. «Саме так вирощують слабаків!» — це те, що я зазвичай чую після того, як кажу щось подібне батькам на консультаціях чи виступах. Насправді для того, щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним та забороняти будь-які слабкості

Будь-яка система підготовки психотерапевтів передбачає, що вони мають оволодіти навичками піклування про себе, своє психічне здоров’я та добробут. Іншими словами, вони мають навчитися любити себе, а ще дозволяти собі бути неідеальними та робити помилки. Вони мають вміти планувати свій графік так, щоб відпочивати і не перевтомлюватися; мають зупиняти роботу не тоді, коли вона ідеально зроблена, а коли вона достатньо хороша; мають передавати значну частину відповідальності за успіх в роботі клієнту, який також має добряче працювати; а ще мають визнавати, що вони не компетентні у всьому і не можуть вирішити всіх проблем, що вони люди зі своїми слабкостями. Лише тоді вони не згорять в роботі і зможуть допомогти іншим.

Якщо я маю глибоку й непорушну впевненість у тому, що я хороша, варта любові людина, навіть коли результати моєї праці далекі від досконалості, навіть коли я схибив чи помилився, — це означає, що я можу все полагодити й рухатися далі.

Загалом, я не люблю слова «самооцінка». Хоча це, напевно, одне з найпопулярніших психологічних понять, яке вживають чи не в кожній книжці про особистісний розвиток. Є тести самооцінки, тренінги самооцінки та програми саморозвитку самооцінки. Що не так у цьому слові? Власне, друга частина слова, та, що «оцінка». Оцінка — це щось пов’язане з визначенням ціни, якості, придатності до чогось або відповідності чомусь. Будь-яка оцінка передбачає порівняння себе з кимось та отримання результату такого порівняння — ярличок типу «придатний», «найвищої якості» або «другий сорт».

Я часто згадую в своїх книгах і статтях про те, що, на жаль, більшість з нас замість тієї самої «самооцінки» мають «мамо-оцінку», «вчителько-оцінку» або ще чиюсь оцінку замість власної. Так от, навіть якщо це справді самооцінка і людина здатна без огляду на чиюсь думку встановити власну ціну, не певна, що це є дуже добре. Багато хто пише про адекватну або, наприклад, занижену чи навіть адекватно завищену самооцінку. Усе це також відкидає до сприйняття себе наче якогось товару, продукту, який може продаватись за завищену, занижену чи реальну ціну. Знову ж таки, ідеться про те, що чиясь самооцінка правильна, а чиясь ні, виникають алюзії до лінійки, ростоміра, ваг чи інших інструментів, якими можна виміряти чи зважити щось там в людині.

Разом ідеться про те, що людина може сама встановлювати собі межі, визначати напрямок руху, бути причиною свого життя та діяльності. Можливо це лише тоді, коли в дитинстві були створені умови для такого самоспричинення, умови для розвитку свободи вибору

У межах однієї з відомих психологічних теорій — теорії самодетермінації Едварда Десі та Річарда Райєна — доводиться, що людина здатна реалізувати себе передусім тоді, коли є самодетермінованою, такою, що має можливість робити вибір, сама визначати напрямок свого руху, вирішує, що та як робити, контролює процес, сама приймає рішення і реалізовує їх.

Абсолютно нормальним є те, що інші люди оцінюють результати нашої діяльності, висловлюють свою думку, хвалять або роблять зауваження. Інакше нам нема звідки взяти ті самі критерії для оцінки чи визначення якості. Проб­лема подекуди в тому, що ця функція так і закріп­люється за іншими, не передається в дитячі, а потім і дорослі руки, не переростає в самодетермінацію та компетентність

Отже, дітям спочатку пояснюють різницю між корисним і негативними думками. Їм кажуть щось на кшталт: «Уявіть, що ви написали тест з математики, який виявився дуже складним. До того ж ви слабко готувалися й тому отримали лише 63 бали зі 100. Вам спало на думку: “Я матиму погану оцінку з математики за чверть! Мої батьки страшенно розлютяться!” Це некорисні думки, оскільки вони псують настрій, змушують засмучуватись і уникати зустрічі з батьками». Після того дітям пропонують та допомагають знайти інші, корисніші думки і в такий спосіб опанувати новий стиль мислення. Дітям не дають цих думок готовими, а просять подумати і, по-перше, перевірити ці думки як факти: «Звідки я знаю, що це правда?», «Чи таке траплялося раніше?», «Чи таке траплялося з іншими?» По-друге, їх просять подумати над іншим можливим варіантом розвитку подій: «Чи можна на це подивитися якось по-іншому?», «Чи є інший варіант того, що може статись?», «Як би я хотів, щоб все відбулось?» Зрештою, дітям пропонують припустити, що найгірше може статися, якщо думка виявиться правдою і щодо оцінки за чверть, і щодо реакції батьків, та поміркувати над тим, яким тоді має бути план дій.

У результаті такої роботи (зауважте, що дітей ніхто не вводить в оману і не пропонує дивитись на ситуацію крізь рожеві окуляри) замість єдиної думки «Я матиму погану оцінку з математики за чверть!» — з’являється низка набагато корисніших і цілком реалістичних думок: «У мене гарні оцінки з інших контрольних робіт, тож двійки за чверть не буде», «У всіх погані оцінки з цього тесту, тож справа в складності і, певно, буде змога переписати контрольну», «Наступного разу я підготуюся краще», «Варто позайматись з репетитором», «Можна попросити вчителя про допомогу після занять». А замість ще прикрішої думки: «Мої батьки страшенно розлютяться!» — з’являються такі: «Батьки знають, що деякі тести бувають дуже складними», «Батьки зрозуміють ситуацію, якщо я скажу їм, що цей тест був дуже складним», «Батьки ніколи раніше не лютилися, лише засмучувалися», «Навіть якщо батьки засмутяться, вони не сердитимуться, бо я скажу, що хочу запитати вчителя про можливість додаткових завдань, аби підвищити свою оцінку, а також що наступного разу я підготуюся краще», «Навіть якщо батьки розлютяться, наступного разу я підготуюсь краще, і все стане по своїх місцях».

Однак відразу хочу зауважити, що поважати розмову інших — це одне, і цьому ми справді маємо вчити дітей. Проте мати право брати участь у розмові дорослих, а ще мати в цих розмовах право голосу — це інше, і це те, що ми маємо дозволяти і стимулювати.