Folio Publisher

Якщо звичай — це форма поведінки, прийнята певною суспільною групою, що регулює широку сферу суспільних справ, то традиція є передачею від одного покоління до іншого того, що є змістом народної культури (звичаїв, поглядів, вірувань, способів мислення й виховання, морально-етичних норм тощо) і визнається суспільно важливим як для сучасного, так і для майбутнього народу.

Головним джерелом народної моралі завжди були повага і любов до вільної праці, особливо хліборобської. Вшановувалися й різні ремесла, до яких українці мали неабиякий хист.

Не менш важливими морально-етичними чинниками для українців було утвердження в житті ідеалів добра, краси, гуманних взаємин, знання й повага до свого родоводу, почуття високого громадянства.

Недарма юнак і дівчина до шлюбу дружили між собою, на весіллі їх супроводжували дружби й дружки, а шлюб називався одруженням. Якщо воно було вдале, то в народі про добре подружжя казали, що вони «зрівнялися з людьми», а якщо невдале — то «світ собі зав’язали».

Громада мала таке ж велике значення, як і родина.

Споконвіку для українського народу мірилом заслуг була праця: хто скільки вклав у землю, той відповідно мав і отримати. На цьому ґрунтувався і звичай першого займання вільних земель і отримання на них власності.

Одним із найпоширеніших звичаїв, що тримався дуже довго, була толока. Суть її полягала в наданні безкоштовної допомоги односельцям за пригощання (господар пригощав усіх, хто допомагав). Толокою виконували найважчі роботи в полі — орання, сівба, жнива, — а також господарські справи — будування хати, копання криниці та інше.

Так усім миром працювали в селі (до речі, інші назви громади — «мир», «село»). «Із громади по нитці, бідному сорочка» — ця приказка відповідала дійсності.