Фредрік Бакман

Люба Недо. Усе це завжди заради того, щоб ти сміялася.
Завжди.

Андерс, здається, так його звуть. Нещодавно переїхав, живе тут заледве чотири–п’ять років. А вже примудрився пролізти в керівну групу Асоціації мешканців. Слизька змія. Думає, що ця вулиця — його. Певно, переїхав сюди після розлучення, ще й, либонь, приплатив немало. Такий, як усі ті покидьки, що з’являються тут і піднімають ціни для чесних людей. Наче це якийсь квартал багатіїв. І також їздить на «Ауді»

всіх людей, вищих за метр вісімдесят п’ять, Уве відчуває інстинктивний скептицизм; кров просто не може долати цілком такий шлях до мозку.

Безрукий інвалід із катарактою провів би цей причеп заднім ходом акуратніше, ніж ти,

тільки свиня думає, що розмір і сила — це одне й те саме. Запам’ятай це»

— У нього, мабуть, повно жахливих болячок, сказ, і чого там тільки нема!

Уве дивиться на кота. Дивиться на Шкапу. Киває.

— У вас цього, мабуть, теж вистачає. Але ми через це не закидаємо вас камінням.

Коли когось втрачаєш, то починаєш сумувати за найдивнішими речами. Зовсім незначними. За усмішками. За тим, як вона поверталася уві сні. Навіть за перефарбовуванням кімнати для неї.

. На якусь мить вона починає йому не подобатись ще трохи менше, хоча Уве й визнає це дуже неохоче.

Вона часто казала, що «всі дороги приводять до чогось, що тобі судилося». Може, для неї це було «щось».

Але для Уве це був «хтось».

Кажуть, що під час падіння мозок функціонує краще. Так, ніби раптовий вибух кінетичної енергії розганяє розумові здібності настільки, що сприйняття зовнішнього світу стає схожим на сповільнену зйомку.