А. Плюта

Коли людина чогось варта, то вона вже тільки пам’ятник сама собі. А бути пам’ятником, по-моєму, тяжко й нудно.

Коньяк лився золотавим струменем, джин виблискував аквамарином, а ром був — як саме життя. Ми твердо сиділи на табуретках коло прилавка, навколо хлюпотіла музика, ріка буття була світла й могутня, вона вливала силу в наші груди, і ми забували безнадію своїх убогих мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування. Прилавок бару був капітанським містком на кораблі життя, і ми крізь бурю пливли в майбутнє

О, ця жалюгідна людська потреба — хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя — чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності

Ніщо — це дзеркало, в якому відображається світ

без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі

Тільки нічого не бери до серця, як каже Кестер. Бо візьмеш — і вхопишся, захочеш утримати. А втримати не можна нічого…

Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті їх використовують і відкидають геть

— Запам’ятай, хлопче: ніколи, ніколи, ніколи в світі не пошиєшся ти в дурні перед жінкою, якщо робитимеш будь-що заради неї.

Я хотів, щоб вона була для мене несподіваним дарунком щастя, дарунком, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди, — і тільки. Я не хотів навіть у думках припустити, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що кожне кохання прагне бути віч­ним і в цьому його одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого

Я схибнувся на бузку, — заявив останній із романтиків. — Для мене втілення туги за рідним краєм — це бузок. Навесні тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року я раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро додому тільки через те, що згадав: адже тут саме цвіте бузок. А коли приїхав, то виявилося, що запізнився… — Він засміявся: — Завжди так буває…