Чарльз Диккенс

Але Джо я любив - у ті далекі дні, можливо, тільки за те, що він, добряга, дозволяв мені себе любити

Але що вдієш, коли воно вже так склалося, Піпе,- ти просто не зважай на ці негаразди, та й годі.

Суботніми вечорами наше село огортало розкішне відчуття, що всі клопоти залагоджено й можна супокійно перепочити перед тим, як знову доведеться братися за життя, тож з такої нагоди Джо наважився пробути в шинку на півгодини довше, ніж звичайно.

- Розшаленіє, та й відшаленіє,- ось таке воно, життя, Піпе.

Двері!

Останнє слово адресувалося хлопчакові, котрий і поняття не мав, до чого воно. Але я бачив, як він ошелешено витріщився, коли його хазяїн, запобігливо обтрушуючи з моєї одежі порошинки, провів мене до самого порога. Ось саме тоді я вперше й по-справжньому відчув приголомшливу силу грошей, побачивши, як вони, образно кажучи, поклали на лопатки Треббового хлопчака.

Нам не слід соромитися своїх сліз, бог свідок, бо вони ж наче дощем змивають задушливу пилюгу, що висушує наші струджені серця.

Обличчя він мав не аж так і гарне, але надзвичайно привітне й веселе, що краще за всяку вроду.

найбоягузливіше й найнегідніше чинимо ми тоді, коли зважаємо на тих, хто нічого іншого не вартий, крім зневаги.

- Піпе, друзяко ти мій, життя така штука, що розлука за розлукою, і кому що судилося - кому метал кувати, [226] кому ліс рубати, а кому й золото чи то мідь обробляти. Отож і розходяться люди, і нема на це ради.

Дозволь-но запитати у тебе: ти коли-небудь зауважував у ваших краях, що діти від невдалих, шлюбів завжди квапляться якнайскорше одружитись?