Елізабет Гілберт

Війна вселила в мене розуміння, що життя небезпечне і скороминуче, тож нема сенсу відмовляти собі в задоволенні чи у пригодах, поки ти ще живеш на цьому світі.

Байдуже, щó підкидало йому життя — він усе сприймав спокійно: мовляв, буде — то буде, а ні — то ні

Вони часто кажуть: «Ми навіть не знали, що були бідні».
Зі мною все було навпаки, Анджело: я не знала, що була багата.

Просто я стільки чекала, коли нарешті подорослішаю, а тепер виявилось, що нема ради чого дорослішати, — пояснила вона. — Одна тільки війна, війна, війна і робота, робота, робота. Я вже не маю сили.

Я насолоджувалася відчуттям, що я — всього лиш крихітна цятка у величезному океані душ.

— це така штука, мої дорогенькі: її не треба дотримуватися, хоч що там хто каже. Запам’ятайте собі: жодна модна тенденція не обов’язкова, а якщо вдягатися надто вже по-модному, здаватиметься, що ви невпевнені в собі. Париж — це, звісно, добре, але не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж, ну так же?

Замолоду, Анджело, ми стаємо жертвами хибного уявлення про те, що час загоїть наші рани і що все рано чи пізно утрясеться. Але з віком пізнаємо сумну істину: дечого нам ніколи не вдасться залагодити. Деякі помилки не виправить ніщо — ні плин часу, ні найпалкіше бажання.
Я на власному досвіді переконалася, що це найважчий урок з усіх.
З певного віку ми всі ходимо цим світом у тілах, скроєних із таємниць, сорому, смутку і давніх незагоєних ран. Через усі ці страждання наші серця стають зболені й понівечені, та все ж ми сяк-так тягнемо лямку далі.

Так само під час війни я навчилася сидіти сама у барі чи в ресторані й не почуватися при цьому ніяково.
Багатьом жінкам це чомусь дається на диво важко, але мені таки вийшло. (Фокус у тому, щоб захопити зі собою книжку чи газету, попросити найкращий столик найближче до вікна і, тільки сівши, відразу замовити якийсь напій.) Коли я набила руку на цій справі, то виявила, що їсти на самоті коло вікна в затишному ресторані — одна з найбільших таємних насолод у житті.

Хочу сказати тобі одну річ, Вівіан. Я ні про що не шкодую. Змалечку я щиро вірила в те, що займатися все життя театром — дуже весело. І повір мені, дитинко, так воно й було.

ризикуєш, коли опираєшся змінам, Вівіан. Коли щось закінчується, не заважай, нехай собі.