Нічні пастухи буття

І ми перемовляємся з тобою
Двома-трьома словами — про тепло,
Про те, що літа наче й не було,
Так само, як життя

у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,
проте від смерті це не захистить

снувалися сни невідступно
коло Келії Чайної Троянди,
яка виросла в срібному полі сама;
мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому
присяглися дожити, і вижити, і пережити

вони вже все знають, вони знають,
що з усіх повертань це повернення в літо
обвуглених спогадів
є останнім;

ми повернемось — навчитись літу,
навчитися сонцю та місяцю,
навчитися говорити, казати «Сестра»
до принцеси лілеї,
навчитись кохати Сосну,
відчувати періоди,
більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо

Якби ж мали вони всі по свічці
і несли ті свічки перед себе,
тоді темрява ззаду була би,
темрява кольору очей твоїх опівночі

злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,
що нас запросити не зможуть ніколи, смертні
істоти,
обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.

Далі іди, пам'ятаючи пересторогу: не озирайся,
бо тоді доведеться повертатися знову в сюди,
бо тоді вже ніколи себе не позбудешся

Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро
додому,
і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє
всередині нас, —
білосніжний десант непокірної шляхти небесної,
музиканти і містики, воїни,
неповторні майстри самоспалення.

Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Розлучених коханців та героїв,
Що, не сягнувши чину, в забуття
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь,
І божевільний — німець та філософ —
Учив колись, що є повторний час.