Страшенно голосно і неймовірно близько

Я хотіла йому дещо сказати. Але я знала, що мої слова зроблять йому боляче. Тож я просто поховала їх у собі, дозволивши їм зробити боляче мені.

голоси блукали між поверхами

кількість людей, які нині живуть на Землі, перевищує кількість людей, які померли за всю історію людства. Інакше кажучи, якби всі одночасно захотіли грати Гамлета, то не змогли б, бо їм не вистачило б черепів!

— Я не маю нічого проти, якщо ти у когось закохаєшся, — сказав їй я.

— Я не збираюся ні в кого більше закохуватися, — відповіла вона.

— Але я хочу, щоб ти це зробила, — наполягав я.

Вона поцілувала мене і сказала:

— Я ніколи більше не закохаюся.

Я так і не сказала їй, що я її люблю.

Хіба може бути щось ще менш значущим, що може заслужити на знищення?

Я думала, що ми тієї ночі не спатимемо. Не спатимемо і решту нашого життя.

Паузи між нашими словами тривали довше.

Неможливо було відрізнити, говорили ми чи мовчали.

— Тоді у нас немає вибору.

Ми залишились сидіти там.

Навколо нас щось відбувалося, але нічого не відбувалося між нами.

— Краще втратити, аніж ніколи не мати.

«Я втратив те, чого не мав».

— Усе дуже просто. Злети і падіння надають нашому життю сенс, але насправді вони ніщо.

— А що тоді щось?

— Бути надійним — це щось. Бути добрим.

— А що, як ми просто обіймемось?

Вона пригорнула мене до себе.

Я заплакав і стиснув її в обіймах так сильно, наскільки зміг. Її плече ставало мокрим, і тоді я подумав: «Може, і справді можна виплакати всі сльози. Може, бабуся правду казала». Мені було приємно про це думати, бо в цю мить я справді хотів, щоб вони вичерпалися.