Вибір: прийняти можливе

будь-яке піднесення в твоєму житті завжди йтиме зсередини.

Гадаю, будь-яке життя — це дослідження речей або явищ, яких ми не маємо, але воліємо мати, та тих, які маємо і яких воліємо позбутися.

Сьогодні ми практикували шпагат. Вчитель нагадав нам, що сила та гнучкість невіддільні — аби один м’яз напружився, інший має розтягнутися. Без сильного тіла ми не зможемо досягти потрібної розтяжки та гнучкості.

Мені здається, вони мають на увазі, що і до мене вони вже були повною сім’єю. Вони вже мали двох доньок, піаністку та скрипальку. А я непотрібна. Недостатньо гарна, певно, мені тут не місце. Саме так ми помилково тлумачимо події в нашому житті, так робимо припущення та не перевіряємо їх, так вигадуємо історії, аби розповідати самим собі, так укоріняємо нісенітниці, у які вже повірили.

ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. Немає шкали, на якій ми можемо встановити умовну важливість туги однієї людини порівняно з тугою іншої. Люди кажуть мені: «Зараз у мене тяжкі часи, але я не маю права скаржитися, бо це ж не Аушвіц». Таке порівняння призводить до применшення та знецінення власних страждань. Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися й розквітати. Якщо ми применшуємо наш біль або караємо себе за почуття розгубленості, ізольованості чи страху через зміни в нашому житті, якими б незначними ці труднощі не здавалися іншим, ми обираємо роль жертви. Ми не бачимо вибору, що постає перед нами. Ми засуджуємо себе. Я не хочу, аби ви, почувши мою історію, сказали: «Мої страждання менш вагомі». Я хочу, аби ви почули мою історію та сказали: «Якщо їй вдалося зцілитися, то я зможу також».

найважливішою правдою, яку я знаю: що найміцніша в’язниця — наш власний розум і що ми вже маємо ключ від неї у нашій кишені, що цей ключ — це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність, прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді — люди, недосконалі та цілісні.

«Чи це не дивовижно? — сказала вона. — Найгірше виявляє в нас найкраще».

Десятиліття дружби з Віктором Франклом та цілющі взаємини з усіма моїми пацієнтами, зокрема й з тими, про яких я писала, навчили тих же важливих речей, які я почала вивчати ще в Аушвіці: наші болісні випробування насправді не покарання — вони дарунок. Вони дарують нам майбутнє та його сенс, можливості знайти нашу унікальну мету та силу

Якщо я справді хочу вдосконалити власне життя, то маю змінювати не Белу і не наші взаємини. А себе

оли ми визначаємо та беремо на себе відповідальність за свої почуття, то можемо навчитися визначати та брати відповідальність за свою роль у процесах, які формують наші стосунки. Мій шлюб та взаємини з дітьми навчили мене, що одним з випробувальних полігонів нашої свободи є ставлення до тих, кого ми любимо. Я нерідко наштовхуюся на це у своїй практиці.