НепрОсті

Франц мріяв про щось радикальне. І додумався до того, що найрадикальніше — чекати.

Часто вона перебивала Франца — розкажи те саме ще раз, але не так коротко.

Франц знайшов місце, яке робило подорожі необов’язковими.

Люблю її, а не себе, а вона є, завжди десь є, така сама гарна. Добре хоч десь когось мати. Хоча б для того, щоб було кому розказати історію дня, який варто заради цього прожити.

Себастян дуже вірив у силу власної присутності. Знав, що не може бути нічого поганого там, де він є, бо йому всюди було добре.

Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе.

Зовсім небагато слідів. Війна, властиво, пройшла мимо. То чому завжди війна?

Ще в Африці Себастян зауважив одну цікаву річ — люди дуже охоче розглядають те, до чого треба опускати погляд, і страшенно неуважні до всього, коли — піднімати догори.

Для того, щоб бути щасливим, — сказав він Анні, — треба прожити без таємниць, а чужі знати лиш такі, які можна розказувати під тортурами.

Франциск вважав себе людиною поверхневою. Любив поверхні.

сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам'ятовувати. Був ще дуже молодий. Не знав, що так не буває — це перше — життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно.