Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Це був холодний подих смерті, що спускався нижче й нижче, і, як хижий птах намагався схопити її у свої крижані кігті.

І тоді, вперше за все життя, вона усвідомила, що ці слова призначені для п’єси, а не для реальності.

вона поцілувала його цілунком, що, здавалося, розчинив у собі небо, усю її радість та сльози, цілунком, що помістив у собі вічну мить блаженства

Розумієш, — голос її тремтів, а в очах мерехтіли сльози, — люди живуть із цими мріями, вони прив’язуються до речей, і я теж так виростала — з місцевою, твердою вірою. Це було так легко, тому що плоть не сповниться душею і не розчарує нас.

лише спалахи чесності й лицарства ще десь тьмяніють у душах наших чоловіків, живуть історії із вуст сусіда-конфедерата та ходять по землі ще декілька темношкірих старців.

зів’яле листя пробуджувало тінистий аромат спогадів, що надихав живі уми.

Деяких кладовища вганяють у тугу, а мені — подобається.

На світі так багато різної любові, але кохають по-справжньому лиш раз.

Ця ніч назавжди окутає темрявою сонце, дерева, і квіти, і сміх — його світ юності.

Можливо, і вона на секунду гляне на захід сонця, на хвильку зупиниться, повернеться, згадає, аби зранку викинути його образ з сонної свідомості.