Спотворені ігри

Усім дівчатам, які казали: «Нахрін прекрасного принца,
дайте мені лицаря зі шрамом».

— Я хочу, щоб ти дещо знала, принцесо, — сказав він, його голос хрипко пройшовся моєю шкірою, — у світі не так багато того, що я хотів би назвати своїм. Я бачив і робив надто багато лайна у своєму житті, щоб вірити у вічність. Але ти… — він схопив мене за підборіддя вільною рукою, — ти належиш мені. Мені начхати, що говорить закон чи хтось ще. Ти моя. Розумієш?

Різ був силуетом на тлі місячного світла, тому я не могла бачити його обличчя, але я відчувала жар його погляду, який пронизував мене. Темний і владний, як дотик коханця, що залишає за собою слід із чудових мурашок.

Я не міг претендувати на неї так, як хотів поза цими стінами, але тут, прямо зараз, коли ми були лише вдвох?

Я збирався брати її доти, доки ми не будемо зовсім зруйновані.

На загальну думку, Стефан був найкращим і легшим варіантом для Бріджит. Її дід, палац, преса... всі вони пускали слини від любовної історії принцеси та герцога.

Мені було начхати.

Бріджит була моєю.

Вона не належала мені, але я все одно забирав її. Її сміх, її страхи, її радість та її біль. Кожен дюйм її тіла та биття її серця. Все моє.

Я змусив себе зосередитись на церемонії, а не на жорстоких думках, що рояться у моїй голові. Цього не було в інструкціях Елін, але я вважав, що вбивство високоповажного гостя в розпал королівського весілля не схвалюється

— Гарно виглядайте, містере Ларсен, — пробурмотіла вона.

— Як і ви, — я пішов за нею і понизив голос до ледь чутного, — не можу дочекатися, щоб потім зірвати з тебе цю сукню, принцесо.

У мене задзвонив телефон, і я відповів, не глянувши на те, хто дзвонив.

— Що? — гаркнув я. Ймовірно, це знову був Крістіан, який дзвонив, щоби ще більше зіпсувати мені настрій.

— Я застала тебе у непідходящий час? — весело пролунав у слухавці голос Бріджит.

Мої м'язи розслабилися, і я видихнув.

— Я гадав, що ти хтось інший, принцесо, — я притулився до стіни, — хіба ти не маєш бути на вечірці подружок нареченої?

— Так. Я пробралася у ванну кімнату. Я не можу довго говорити, але завтра весілля і… — Бріджит понизила голос, — я сумую за тобою.

Ми бачилися щодня, але я знав, що вона мала на увазі. Я сумував за тими моментами, які належали лише нам.

— Я теж сумую за тобою, принцесо, — цього разу я посміхнувся до справжньої посмішки. — Чи є шанс, що я зможу переконати тебе щоб пробратися через вікно у ванній, щоб ми могли закінчити ніч із шумом? Так би мовити.

Вона пирхнула від сміху, який обірвала на півслові, хрюкнувши.

Я вибухнув своїм сміхом.

— Ти щойно хрюкнула?

— Ні.

— Не дуже схоже на принцесу.

— Я не хрюкала, — я практично бачив, як на іншому кінці лінії її обличчя палає червоним кольором. Вона була страшенно чарівна, — у жодному разі, я не можу пробратися через вікно. Ми на третьому поверсі.

— Третій поверх — це не так вже й високо.

Бріджит надулася.

— Тобі легко казати. Це не ти ризикуєш померти.

— Повір мені, принцесо. Я швидше покінчу з власним життям, ніж попрошу тебе зробити щось, що може завдати тобі болю.

— Ми пройшли довгий шлях, чи не так? — промовив я, нарешті розриваючи напругу, перш ніж я зробив або сказав щось, про що потім шкодуватиму. Те, що жоден із нас не був готовий визнати, — від бійки, як кішка з собакою, до траху, як…

— Різ.

— Що? Ти дозволила мені відлизати тобі на троні, але я не можу сказати слово «трах».

— Ти неможливий, — веселість пом'якшила її повчальний тон

Я міцніше притис її до себе, відчайдушно бажаючи, щоб вона зрозуміла. Я не знав, чому це так важливо. Я просто знав, що це так.

— Пам'ятаєш, що ти сказала мені під час туру? Ми завжди опиняємось там, де нам судилося опинитися, і ти завжди мала бути тут, — зі мною.

Бріджит видала напівсміх, напівсхлип.

— Містере Ларсен, мені здається, що це найбільша кількість слів, які ви коли-небудь говорили мені за один раз.

— Я впевнений, що це неправда. Якщо це так, то я чекаю на королівську медаль.

Вона знову засміялася і витерла очі.