«…— Татко! Таня, дівчинко, ти де!? Озвись, моя маленька! — Вона знову й знову сторожко вигукувала у непроглядний морок. Даремно. Ніхто не відгукнувся. Лишень відлуння по всьому тілу прискореного серцебиття надавало можливість повноцінно відчувати своє існування. Раз по раз, після вигуків, Татка облизувала ще вологим язиком пришерхлі губки, відчуваючи малесенькі, сухі лусточки. Вони відразу всотували липку, тягучу слину, набрякали. Деякі відривалися і зникали в темряві… Нові відчуття додали їй впевненості у своїх діях. Вона закрила обличчя долонями з розчепіреними пальцями, сподіваючись, що зараз все минеться… Крізь щілинки між пальцями вона знову побачить його очі. Як вже було колись. Перед їхнім першим поцілунком. Вона соромилася, тому й закрила обличчя руками аби не бачити його пристрасний погляд з поволокою. А тепер навпаки — він би вмить її заспокоїв і остаточно поверне в реальність. Татка кілька разів поспіль закрила й відкрила очі. Марно. Тільки чорна пелена, що закрила від неї жаданий образ…»
