Сам собі пан

— Не можна тут курить! — говорить.

— Адже ж пани курять, — одказую, — от і у вас цигарка в руках.

— То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.

— Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, — питаю, — тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?

— Авжеж!

— А де ж це написано?

— Отам! — та й показує на табличку.

— Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн

Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, — роботящий паруб'яга, — то все воно йому самому припаде... от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.

Чудасія! — додав тоненьким голосом другий товариш — худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. —

один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей.

Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, — аби гроші!

Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, — так усі й довідалися.

Сміються тоді з мене: панського права, — кажуть, — добувався.

А воно й неправда: не панського, а таки людського.

Та де воно в нас є?

1902. XII. 5, м. Чернігів

Отак я того права добувався... та й не добувся...

Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.

Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.

А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся

туди, — біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.

Озирнувсь, — уже його в темному не добачу.

Тоді завернув у другу вулицю, чую — торохтить... їде

звощик. Підождав та так на нього й скочив.

— На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?

— Поганятиму, то вспіємо.

Та я , —кажу , —й не зостаюсь, а я так собі думаю:

що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

Коли це якісь паничі назустріч:

— За що ви його ведете: він же мас білет.

— Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! — загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

— Забери його в поліцію, — хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повій мене солдат.

Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, — хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!