Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях

Або ще — як ви завершуєте свої стосунки? З друзями, колегами, уже колишніми коханими? Чи можете сісти поруч із ними та щиро подякувати за все, що між вами було? А найголовніше — чи можете пережити відчуття вдячності за до­свід, який отримали? Чи можете врешті закрити гештальт, зізнавшись, що на певному етапі любили їх більше за життя?

Наша психіка — це закрита вечірка для одного. Ми не можемо когось туди впустити, показати, де в нас бар і як виглядає діджей. Інша людина ніколи не зрозуміє, наскільки щось для нас важливе, як сильно ми когось любимо чи ненавидимо. У момент смерті ми також будемо самотніми, навіть за умови, що поруч перебуватимуть інші люди. Ніхто ніколи не зможе розділити з нами цей досвід і ніхто також не зможе розповісти нам, як це — померти. Тому ми самотні.

«Так собі завершення для розділу», — подумаєте ви.

Але наявність екзистенційної самотності — це, можливо, найкраще, що є в цьому житті. Вона в основі пісень, літератури, кіно. Ми постійно прагнемо скоротити її відстань між нами. Вона змушує нас писати вірші й добирати влучніші слова для пояснення почуттів, учить співпереживати іншим, бути чуйнішими, уважнішими, врешті — ближчими.

дитина вередує, а рідні

дивляться на неї, закотивши очі, й цокають у її бік, то вона відчуватиме

сором. Але якщо з виразу обличчя мами або тата дитина зчитує «Усе

гаразд, продовжуй, малечо, ми маємо терпіння», то в неї є опора й

підтримка. Якщо ж батьки в команді «Чого верещиш, як різаний», між

дитиною і світом відбувається розрив, він відштовхує її. У найкращому

разі вона може лише заглядати в нього іззовні, як у чуже вікно.

Сором може стати токсичним, якщо людину постійно соромлять за

те, яка вона, якщо її не підтримують і вона змушена пригнічувати своє

збудження. Скажімо, батьки не хотіли, щоб дитина народжувалася, вона є небажаною. Це ставлення потім перетворюється на модель

виховання: дитині постійно в різних формах кажуть «зникни». Це

може закріпитися на рівні самосприйняття, коли емоція затвердіває і

стає глобальним почуттям, що впливає на бачення світу.

якщо нас любили в дитинстві, то ми

інтеріоризуємо це почуття й далі вже ставимося до себе з любов’ю.

«Я якийсь не такий», — прошмигнуло у вашій голові. Знайомтеся, це

сором.

«Я зробив щось не так», — кажете ви. О, а це провина. Вона

здебільшого стосується конкретних учинків, тоді як сором охоплює

всю особистість і впливає на ставлення до себе

Жити без злості неможливо. Але відчувати її не означає бути

поганою людиною. Злість — важливе почуття, що дозволяє

відбудувати себе й жити в соціальному суспільстві. За її допомогою ми

регулюємо взаємини одне з одним. Адже в житті порушення меж, про

які ми говоримо, не оминути.

Можна просто їхати дорогою на велосипеді й випадково когось

зачепити. Або ж в емоційній розмові перейти на крик через надмір

почуттів, але така форма спілкування може виявитися неприйнятною

для іншої людини. Привіт, злосте. Тому найважливіше — навчитися її

помічати та вчитися з нею поводитися.

Психологія — то не завжди про складні терміни й наукові ідеї (їх

можна залишити академічній спільноті). Це про розуміння себе й

людей, уміння ефективно спілкуватися й будувати чесні та щирі

взаємини.

Імовірно, ви не замислювалися, проте наше життя — лінійне. Ми

розпочинаємо рух у точці А й рухаємося далі, маючи за основу те, що

пізнали в ній. Увесь досвід починає записуватися на внутрішній

жорсткий диск, за деякими даними1, ще в утробі матері. Виходить, сучасне покоління українців носить на власних «вінчестерах» моделі

поведінки тих складних часів, які могли навіть і не застати.

почуття — це форма зворотного зв’язку зі світом

для нашої справжньої сутності. Це наче внутрішній чат із самим

собою, в який приходять повідомлення, коли щось не так або навпаки

— усе так.

Наша психіка — це закрита вечірка для одного. Ми не можемо когось туди впустити, показати, де в нас бар і як виглядає діджей. Інша людина ніколи не зрозуміє, наскільки щось для нас важливе, як сильно ми когось любимо чи ненавидимо.