Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Частина перша

Тиша і спокій, мирні краєвиди, привітні поля й гаї, погідні небеса, дзюркотливі ручаї, сумир душевний — ось чого треба, щоб і ялова муза родючою сталася: появить вона тоді на світ таке, що всім буде навдивовижу, усім до сподоби

Non bene pro toto libertas venditur auro

Благаю, пані ласкава, не забувай відданого тобі серця, що з любові до тебе несказанної дознає´ муки!

— О принцесо Дульсінеє, володарко полоненого мого серця!

«Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотаві звої свого пишного волосся, заледве дрібні різнопері пташки, ніби в арфи дзвонячи, ніжнотонною і медоплинною гармонією привітали рум’яну Аврору, що саме покинула м’яке ложе ревнивого свого мужа і з’явилася смертним очам поміж брам і кружґанків ламанчського обрію, як преславний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, занехаявши розкішні пуховиці, спав на свого знакомитого коня Росинанта і рушив у дорогу вікодавньою і людославною рівниною Монтьєльською».