Зоя Борисюк

Всі ми однаково не можемо завадити собі тлумачити все, що нам потрапляє на очі: чужі слова, вирази обличчя, погляди, тональність голосу — все помічене одразу піддається декодуванню, перегляду, порівнянню, компіляції, тобто тлумачиться, що дає нам змогу надати ситуаціям певного сенсу. Але з яким коефіцієнтом помилок? Яка пропорція того, були ми праві чи помилились? Власне, людська істота настільки потребує сенсів, що ми придумуємо собі сенс, який від нас тікає, навіть якщо придумуємо інформації, яких бракує, і повністю помиляємось, будучи переконаними, що все зрозуміли.

якби ваш погляд був досить проникливим і міг розрізнити атоми й те, що їх складає, ви знову побачили б дещо, схоже на туман: 99,9 відсотка об’єму атома складаються з вакууму, в якому плавають елементарні часточки, дуже віддалені одна від одної, і хмари електронів… А у світі часточок панують вібрації й хвилі. Там немає нічого непорушного. Навіть вакуум між часточками заряджений потужною енергією: нічого інертного… Фактично немає чогось застиглого, всі часточки перебувають у постійній взаємодії між собою. Найтвердіший камінь насправді є вібрацією полів, взаємодією сил, які створюють у нас ілюзію стабільності, хоча насправді є ефемерними: камінь перетвориться на порох.

Світ не сукупність речей, це — мережа подій.

— Бути вільним — означає діяти на підставі власного вибору, а не через реакцію на те, що кажуть чи роблять інші.

Коли живеш у непевності, наймудріше рішення — мати довіру. Довіру до життя, довіру до себе, віру у свою щасливу зірку… Неспокій тільки перекриває нам доступ до власних ресурсів, уражає наше здоров’я і робить наше товариство неприємним для інших. Довіра — це ключ до склепіння нашої рівноваги, нашої сили і здатності відновитися. Мати довіру навіть тоді, коли все здається втраченим, коли не бачиш виходу і коли майбутнє видається таким же затьмареним, як листопадове небо.

будь-якому разі у моєму випадку йшлося не про те, щоб опанувати техніку відповіді під час інтерв’ю, а радше про те, щоб позбутися жаху від перебування в телестудії. Жах… Знову страх, страх від того, що тебе оцінюватимуть… А хіба страх від того, що про тебе судитимуть, не є потребою бути оціненим, бути визнаним?

— Ми, жінки, звикли створювати для чоловіків ілюзію, що вони в дечому кращі за нас. Треба, щоб вони вважали, що без них не можна обійтися, інакше впадатимуть у депресію…

Коли надто переймаєшся власними інтересами, породжуєш тільки каяття.

оли забагато думаєш про себе, до кінця життя залишаєшся самотнім

Неспокій тільки перекриває нам доступ до власних ресурсів, уражає наше здоров’я і робить наше товариство неприємним для інших.